“Характери гідності” – серія роликів про те, якими герої Майдану були в житті. Це короткі історії про їхнє дитинство, вчинки, стосунки з близькими, мрії та прагнення. Розповіді найближчих родичів покликані нагадати нам про ціну свободи та відповідальність за її збереження. Спільний проєкт Національного музею Революції Гідності та ГО “Родина Героїв Небесної Сотні”.

Віктор Прохорчук

Віктор Прохорчук народився 25 травня 1975 року на Житомирщині. Уперше прибув на Майдан наприкінці листопада 2013 грудня, не повідомивши про це рідних. Згодом записався до Самооборони Майдану. 18 лютого після ходи до Верховної Ради України за нез’ясованих обставин зник, тіло загиблого зі слідами насильницької смерті виявили в одному з дворів по вулиці Хрещатик.

Розповідає Наталія Прохорчук, дружина:

“Я була на Дні народження своєї подруги і вже після Дня народження ми поверталися додому і зайшли в кафе попить кави, він сидів за сусіднім столиком. Так ми познайомилися. Скажу чесно, ми провстрічалися чотири місяці і одружилися, а коли ми переїхали у свій власний дім, це був приватний сектор, кури, я завела курей, він нічого мені про це не говорив. Потом я захотіла кролів, завели кролів, потім я захотіла свиней, ну захотіла розширяться, як кажуть, він теж був не проти, він мені допомагав у цьому. Завжди допомагав. Ми жили в центрі, я розуміла, що корову в центрі – вона мені не цей, я захотіла козу, то були його такі слова, він сказав: “Знаєш що, тут не хватає ще тільки крокодила”. І все, оце отакі були його слова, я поняла, шо коза не надо.

У нас уже народився менший син, і я була в декреті, і мені запропонували роботу, а він якраз на той момент був без роботи, у нього не було роботи. Я цей декрет переоформлюю на нього, він залишається в декреті, я йду на роботу. І чесно скажу, це для мене були щасливі такі місяці, поки він був у декреті з цим меншим, а я була на роботі. Тому що я приїжджала з роботи, в мене в хаті було чисто, напалено, їсти зварено, дитя нагодоване, ну все робив. Я ж кажу, я тоді відчувала себе такою щасливою, я не думала що це так буває”.

Іван Наконечний 

Іван Наконечний – найстарший з Героїв Небесної Сотні, народився 18 жовтня 1931 року. Долучився до протестів після побиття 30 листопада 2013 року силовиками активістів на майдані Незалежності. 18 лютого 2014 року разом з іншими мітингувальниками Іван Наконечний був в урядовому кварталі, його побили, він отримав важкі травми голови та хребта, після операції два тижнів перебував у комі й помер 7 березня.

Розповідає Валентина Бондар, племінниця Івана:

“В Ленінграді вони жили, приватний сектор, і каже, всі діти його любили з вулиці, і всі хотіли, щоб він із ними гуляв. А в них там паркова зона і він каже: “Добре, я вас візьму з собою, тільки якщо ви всі будете мене називать татом”. І він каже: “Я іду, і людей так багато приїхали в парковій зоні відпочивати”, і говорить: “Я іду, зі мною зграйка дітей – сім-дев’ять чоловік, і всі кличуть мене “тато, тато”.

Займався спортом завжди, у 80 років він катався на лижах взимку, якщо лягав сніг, у мене на балконі так і залишилися його лижі, і я їх не хочу викидать, бо це приклад мені, є на кого рівняться.

Приїжджаю на дачу і зразу кричить: “Валя, Валя!” І зразу з двох сторон – шо? А? Каже: “Який я щасливий, у мене дві Валентини”.

В перший же день я сідаю на велосипед і ми їдемо, і тьотя Валя завжди каже: “Ну хай вона там відпочине, навіщо ти її там береш?” – “Нє, вона повинна подивитися, куди ми повинні повезти бджоли, подивиться, в яку гречку ми должні стрибнути, чи вона дає мед, бо є така гречка на полі, яка ще не дає мед”. Ми їдемо кілометрів 5–10, в мене вже ноги болять, він каже: “Ти шо? Ти від мене молодша на тридцять років, ти чого це відстаєш?” Коли ти під’їжджаєш до гречаного поля і зупиняєшся, а навколо жодної машини, то ти чуєш, коли летять ці бджоли, пахне медом і пахне гречкою. Ми зупинялися, клали велосипеди обабіч дороги і він заходив зі мною в гречку, і дивилися, чи сідає бджола на гречку, він дивився, чи можемо ми сюда привезти пасіку, перевезти пасіку, щоб бджоли брали саме гречаний мед. Дуже смачний, такого меду ніколи вже не буде”.

Олександр Капінос 

Олександр Капінос народився 10 березня 1984 року, був фермером, проживав на Тернопільщині. Олександр прибув до Києва наприкінці листопада 2013 року, коли Євромайдан тільки розпочався. 18 лютого 2014 року разом зі своєю сотнею обороняв від штурму двір Будинку Федерації профспілок України. Того дня Олександр отримав поранення голови, а 19 лютого помер у лікарні.

Розповідає Олена Капінос, мама:

“Посадили один рік картоплі так багато, три гектари, посадили, викопали половину в вересні, і каже мій Сашко: “Я їду в Крим, на море”. “Дитино, а хто копати буде? Половину тільки вибрали”. І він каже: “Ви мені лишіть моє, я приїду викопаю”. І він автостопом поїхав собі у Крим, і він, мабуть, тиждень їхав туди, на море, тиждень. Дзвоне через два дні: “Мам, я вже гори обійшов кримські” – “А хоч купався?” – “Ну то скупався один раз, чого я буду там вилежуватися?”. І коли приїхав додому каже: “Знаєте, я згубив телефона. Вертаюся назад, ну от кудою йшов, вертаюся назад. І дивлюся, жіночка стоїть і тримає телефона, стоїть, чекає, бо хтось згубив телефона”. Сказав: “Дивіться, мам, на скільки люди різні”. Назад приїхав трошки скоріше, ніж за тиждень. Автостопом любив мандрувати, це віповідно. Це справа поговорити по дорозі з людьми. Він каже: “Ви не можете собі уявити, скільки цікавих людей я собі на своєму шляху зустрічаю. Хтось мені щось розкаже таке, що я не знаю, може, когось я переконаю в чомусь, і це також дуже добре буде”. Тому, так як мамі – це страшно було, знаєте, це ж дорога, спинити чужу машину, це трохи так боязко, но він не з боягузів, він цього не боявся, але завжди вірив людям.

Все казав: “Я не боюся ворогів, бо я знаю, що від них чекати, я себе налаштовую на це, я не боюся друзів, тому що вони мене ніколи не образять, але боюся байдужих, бо від них не знаю чого чекати”.

Сергій Бондарев

Сергій Бондарев народився 24 листопада 1981 року, проживав на Донеччині, працював у галузі IT. У 2013-му Сергій з перших днів Євромайдану відвідував мітинги у середмісті Києва. 18 лютого 2014 року  близько 20:00, перебуваючи поблизу Будинку федерації профспілок України, отримав чотири вогнепальні поранення та помер того дня у лікарні.

Розповідає Світлана Бондарева, дружина Сергія:

“Мы когда приезжали в другую страну, все равно какой там язык,  как-то умел спросить то, что нужно. Ну элементарно там в аэропорту нужно понять, где можно карту купить, где можно деньги обменять, такси, как его найти, куда нам ехать в город, ну какое такси, мы тогда на общественном транспорте ездили, это сейчас такси, вот. И он всегда умел договориться, не знаю, на пальцах, на руках, и он вообще не испытывал никакой сложности. Чаще всего у нас были прописаны полностью маршруты, точки, остановки, под них было выбрано жилье, я помню эти распечатки с картами, тогда еще либо не было GPS-навигаторов, но телефонов точно таких не было с картами мощными, поэтому у нас было очень много распечаток. Вот, все маршруты распечатаны и мы ориентировались по знакам на дорогах, это конечно, я так вспоминаю, такое ощущение что эра диназавров была, по сравнению с тем, что есть сейчас, вот, но маршруты у нас всегда были, я всегда следила за всеми знаками, где повороты. У Сережи плохое зрение было, прям такое, что если бы его это зрение проверили, ему бы наверно не разрешили за руль садится. Да, вот, поэтому я была глазами, а он был руками, и мы вот всегда так ездили. То есть если нужно было обогнать и выехать на встречную, то я смотрела и говорила, можно ли выезжать.

Мы всегда, нет, не мы, это Сережа всегда простраивал такой маршрут узнавания страны, как-то у нас было такое желание побыть местными, поэтому вот мы приезжали и хотелось как-то узнать – а где здесь рынок, какие местные супермаркеты, что люди покупают в этом городе, в этой стране. Плюс знакомства с людьми, вот как-то оно так тоже легко, и он быстро входит в этот диалог, и как-то сразу открываются какие-то такие разговоры очень интересные – про стиль жизни, про то, кто эти люди, и как оно у него так легко получалось – не знаю.

Мне кажется, он очень много улыбался и каких-то шутеек рассказывал, какой-то он такой очень веселый был. Нам интересно было всегда разговаривать друг с другом, мы очень много часов и очень много ночей разговаривали, я не знаю, как мы тогда работали, потому что ночами мы разговаривали.

Мы друг другу заменили и родителей, и друзей, и всех близких. Нам было достаточно друг для друга, вот только нас”.

Іван Пантелєєв

Іван Пантелєєв народився 1 грудня 1981 року, був музикантом, проживав на Донеччині. 10 грудня 2013 року Іван виїхав до столиці й приєднався до протестів. 20 лютого 2014 року він допомагав виносити поранених з-під обстрілів, отримав кілька поранень і загинув вранці того дня.

Розповідає Світлана Руденко, сестра Івана:

“Він вчився краще, ніж я, тому що точні науки йому давались легко, якось він багато читав. Але були нюанси в поведінці, бо він був дуже активним, дуже активним. На перервах от іду я, біжить Ваня, а за ним весь клас, от весь клас, дівчатка в фартушках, з бантиками, все одно всі біжуть за Ваней, куди Ваня сказав, туди всі побігли, таке було.

Ну якось так смішно, бо я його як ото Петрика П’яточкіна виловлювала серед його друзів, не могла знайти, бо він такий маленький був, шебутний, він низького росту був і в подтяжках завжди ходив.

Я ходила в цей час на фортепіано в музичну студію і він ходив зі мною. Я вже десь третій-четвертий клас, а він перший-другий. Короче, він повчився пару років, потім сказав що це трошечки нуднувато, йому не цікаво. І він не закінчив, музичну студію, закінчила тільки я. Але фортепіано стояло у нас в куті і він завжди на ньому грав. І навіть більше, ніж я. Він приходив, він підбирав мелодії і оці такі, знаєте, було там цікаво, думаю, мені надо три-чотири години, щоб розігратися на гаммах, а Ваня так прийшов, раз-два зіграв і вже за дві хвилини у нього все получилось.

Я на літо приїжджала з дітками до нього завжди, з бабусею, потому шо там великий будинок, великий сад, великий город, він завжди запрошував, там було комфортно з ним дуже. Знаєте, він такий легкий-легкий в спілкуванні, в битовому сенсі взагалі з ним дуже легко, він такий, і якщо ми закривали там овочі-фрукти, там компоти, він завжди поруч допомагає, якось так не надо десять раз просить, він підійшов, все зробив.

Він же поступив в технологічний технікум на кулінара, і в нього це так получалось непогано, він дуже смачно, до речі, борщ класно навчив готувати мене він.

Що здивувало, коли ми його з морга забирали, у нього вервиця була, біленький оцей хрестик. Був шок в мене, Ваня не хрещений був, а на Майдані, я думаю, він прийняв оце все на себе, бо він казав, що тут священники є, ми ходимо в палатки до них. Ну думаю, раз така вже ситуація, то не дуже весело, конешно. Страшно, страшно…”