Вадим Гетьман “Як приймалась Конституція України”. Нотатки учасника розробки Основного Закону України.

“Декларація заклала принципи створення Консти­туції, Акт незалежності підвів під ці принципи політич­ну основу. Але молодій державі як повітря бракувало Основного Закону – Конституції. Вже в жовтні 1993 року проект Конституції України, що пройшов всенародне обговорення і ввібрав у себе більш ніж 2 тисячі пропозицій і зауважень, був готовий для внесення його на розгляд Верховної Ради України. Та не все було так просто, як здається тепер. Думаю, що в той час до цього вирішального кроку не були го­тові перш за все співголови Конституційної комісії Іван Плющ і Леонід Кравчук. Це внаслідок їхніх склад­них “навколодержавних” маневрів достроково була розпущена Верховна Рада України минулого скликан­ня, а з нею призупинився і конституційний процес.

Поїзд, однак, зрушив. Естафету конституційного ма­рафону прийняла Верховна Рада України нинішнього скликання. Проте сталося це за несприятливих умов. Політична поляризація в суспільстві різко ускладнила конституційний процес. Україна залишилась єдиною в Європі державою з соціальним минулим, де продов­жувала функціонувати Конституція УРСР 1978 року. Щоб замортизувати соціальне навантаження і дест­руктивні дії деяких політичних сил, довелося піти на непопулярні заходи. Нелегко було мені і моїм одно­думцям з депутатської групи “Незалежні” піти на підписання Конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою України. Але тоді це був необхідний крок. Конституційна угода зобов’язувала обидві гілки влади створити необхідні умови для прийняття Кон­ституції України протягом одного року. Певною мірою в державі був збережений відносний спокій.

Але з наближенням 8 червня 1996 року, тобто дня закінчення Конституційного договору, конфронтація навколо проекту Конституції, а заодно і між гілками влади, набула кульмінації. Відчувалось, що не видно ні кінця, ні краю в цьому багатьом незрозуміло­му “конституційному процесі”. Замість пошуків розумних компромісів між Прези­дентом і Головою Верховної Ради України холодна війна, яка вже довгий час тривала, переросла в гаря­чу.

<…>

Силові методи щодо Голови Верховної Ради напередодні вирішального голосування в парламенті по проекту Конституції в умовах закінчення терміну дії Конституційної угоди і зростання соціальної напруги в суспільстві могли мати непрогнозовані наслідки. В цей же час був зміщений зі своєї посади прем’єр-міністр України Євген Марчук, який демонстрував бажання співпрацювати з парламентом, але виявляв “олімпійський спокій” відносно навколо конституційних баталій.

<…>

Все це добре було зрозуміло політикам, але не наро­ду. Особисто для мене з кожним днем все складніше стало давати відповіді своїм виборцям із Тальнівського виборчого округу Черкаської області, чому немає порозуміння у верхніх ешелонах влади; чому в Україні за 5 років самостійного існування змінилося 7 голів уряду; чому Україна, яка була найбільш розвинутою серед республік колишнього СРСР, сьогодні перебу­ває на передостанньому місці серед 27 країн Європи з перехідною економікою за темпами падіння валового внутрішнього продукту і життєвим рівнем населення.

<…>

Тривалий час ліва ча­стина парламенту відмовлялася розглядати проект Конституційної комісії, якщо одночасно не будуть роз­глядатись альтернативні проекти, в тому числі комуністичної фракції, відомий під назвою “проект 125”, що фактично конституційно закріплював існуван­ня Української Радянської Соціалістичної Республіки. Іншими словами, комуністична і соціалістична фракції вирішили “розчинити” проект Конституційної комісії в так званих альтернативних проектах, “вто­пити” його в регламентній бюрократії і таким чином відкласти серйозну конституційну роботу до опри­люднення результатів президентських виборів у Росії. Показовим щодо цього було навіть те, що офіційна процедура, презентація проекту за участю Президента, відбулась не на звичайному сесійному засіданні Верховної Ради України, а на так званому “спеціальному” засіданні, що виключало не­обхідність реєстрації депутатів у залі.

<…>

Не встиг ще проект Конституційної комісії офіційно потрапити до Верховної Ради, як він вже обріс десятками альтернативних варіантів, новими альтернативними розділами і отримав майже 2 тисячі поправок. Все вказувало, що перспектива прийняття цього проекту в залі Верховної Ради дорівнювала ну­лю. Це означало, що напередодні 5-ї річниці прого­лошення незалежності Україна залишалась однією з європейських постсоціалістичних країн, яка продовжувала жити по соціалістичній Конституції. Потрібно було збирати сили для внесення ради­кальних змін у проект і переорієнтацію проекта на ук­раїнську дійсність…”

Київ. 1996  рік

Віктор Мусіяка

“Конституція України була проголосована о 09.20 – 315 голосами “за”.

… Текст розроблявся багатьма людьми. Кажуть: “батьки” Конституції. Ми, хто брав участь у творенні Конституції, ми вважаємо батьком Конституції Сироту Михайла, який вів роботу Конституційної комісії, він стояв на трибуні майже всю ніч. Цей текст, який ми проголосували, він був відпрацьований на основі тексту, прийнятого у першому читанні. У ньому було понад дві тисячі поправок. Основу напрацьовували десятки фахівців. До складу Конституційної комісії входили найкращі фахівці з конституційного права. Ми намагалися максимально не пошкодити текст, прилаштувати його до потреб суспільства, враховували політичні речі, йдучи на якісь поступки.

Текст готувався з врахуванням усього досвіду контитуціоналізму і побудови конституційних текстів в Європі, Сполучених Штатів Америки. Ми взяли від них деякі механізми, але здебільшого скористалися текстом французької конституції разом з її недоліками. Тому, всі речі, що відбуваються між президентом і парламентом, президентом і Кабміном, все це повторюється, так як це відбувається у Франції”.

Олександр Мороз

“Відбувалося протистояння Адміністрації Президента і самого Президента і парламенту, треба було зламати це протистояння, тому що воно було неконституційне, незаконне, бо парламент діяв у контексті, передбаченому законом, регламентом і основним законом, яким іще треба було користуватися, порядок прийняття Конституції. Тому я відкидаю всі ці закиди, мовляв, цілу ніч працювали абощо. Я нагадую такий приклад: недавно на одному заході дехто із ура-патріотів (є такі, особливо ті, що живуть подалі від України) почали мені дорікати відносно мови, символіки і всього іншого.

Я нагадаю: статтю десяту про мови я ставив на голосування 17 разів, а про символіку – 27 разів. Причому не так, що я сказав – і голосуємо, ні. Переходимо до іншого питання, хтось піднімає руку: “Я пропоную все-таки повернутися до цієї статті”. Я ставлю на голосування – повернемося? Набирається більшість. Тоді процедура: два “за”, два “проти”, голосуємо тощо. Тому це безперечно займало багато часу, маючи на увазі.

<…>

Які можуть бути нарікання? Що було виграшне у цьому відношенні і що мені допомогло? Діяв закон про мови, прийнятий 1989 року за пропозицією нині покійного Бориса Олійника, видатного майстра слова, позицію якого підтримували комуністи, не могли не підтримувати. Тому я весь час посилався на авторитет цієї людини, і ми поверталися раз по раз до цього голосування, що дало змогу прийняти нормальну статтю десяту. Так само, до речі, як і про символіку, ми багато разів до неї поверталися, але все-таки проголосували, бо інакше була би ніби незавершена Конституція.

<…>

Але треба мати на увазі, що весь час відбувалося диригування частиною зали від Адміністрації Президента. Там сидів один із очільників Адміністрації, … і відпрацьовував відповідне завдання. А в ложі Кабінету Міністрів сидів Олександр Ємець, у якого був прямий зв’язок із представником адміністрації президента”.

Іван Заєць

“За політичними вподобаннями в другій Верховній Раді чітко викристалізувалися дві політичні сили – ліві та демократи.

При написанні й ухваленні Конституції комуністи та соціалісти орієнтувалися на ідеологічні концепції та практики радянського періоду. Вони розглядали конституційний процес як технологію для реваншу, який ще включав мрії про відновлення російської імперії. Тому всіляко затягували конституційний процес.

На противагу їм, демократичні сили виступали за якнайскоріше ухвалення Конституції. Нова Конституція розглядалася ними як надзвичайної ваги установчий документ відновленої української державності.

Втім, у Верховній Раді були ще дві групи народних депутатів. Одна з них не мала чіткого ідеологічного забарвлення і часто приставала до більшості. Інша група складалася з представників нових регіональних еліт, які формувалися  кримінальними угрупованнями.

<…>

Ліві ортодокси та проросійські найманці намагалися не допустити конституційного затвердження символів, які вже 5 років використовувалися як державні. Це – синьо-жовтий прапор, тризуб та гімн “Ще не вмерла Україна”. Оскільки комуністична символіка не проходила за жодних умов, то ліві наполегливо пропонували відкласти остаточне вирішення цього питання ще на роки.  Така пропозиція цілком справедливо не сприймалася демократичною частиною парламенту. Питання символіки в ту ніч стало найбільшою проблемою для ухвалення Конституції.

<…>

Між Морозом та Кучмою постійно йшла боротьба. Мороз був лідером прокомуністичних сил, тому був прихильником організації влади на принципах так званого радянського народовладдя. Він постійно торпедував президентську форму правління і намагався вибудувати парламентську форму правління на базі системи рад.

Мороз – дуалістична натура. З однієї сторони, він не переставав ідентифікувати себе українцем, а з іншої, постійно боровся  за державність російської мови. Ліві на чолі з Морозом послідовно намагалися зробити питання мови та символіки предметом торгу при ухваленні Конституції.

Конституційне затвердження державних символів відбулося лише в пакеті з питанням про статус Криму та з питанням призначення і звільнення прем’єр-міністра”.

(За інформацією Українського інституту національної пам’яті)